Вечори на хуторі поблизу майбутнього: як дівчата з Донеччини віднайшли силу в Диканьці

Кажуть, у Диканьці навіть повітря сповнене легенд. Але для Галини та Вікторії Богатченків, які два роки тому залишили рідне село Дачне Курахівської громади, це місце стало не просто сторінкою з класики, а тихим прихистком, де заново вчиться дихати культура Донеччини.

Сьогодні вони учасниці проєкту «Код відновлення: молодіжний вимір Донеччини», ініційованого ГО «Нова Дружківка». Їхня історія не про релокацію стін, а про релокацію сенсів. Про те, як привезти з собою код рідного краю у валізах і розгорнути його там, де квітнуть полтавські каштани.

За крок до весни: що залишилося в кабінетах

До повномасштабного вторгнення Галина очолювала молодіжний простір «Лідер Хаб» у Дачному. Перед великою війною там щойно завершили капітальний ремонт та відкрили оновлену бібліотеку. Життя мало вирувати, але замість молоді в стінах Будинку культури, де був розташований простір, оселився Пункт незламності.

«Серце крається, коли згадую ті костюми, які ми шили для концертів, техніку, атмосферу. Хотілося б забрати все, до останньої дрібниці, бо в кожну деталь вкладено частинку душі», –  ділиться Галина.

Виїжджали великою машиною, забираючи максимум особистих речей. Ключі від нового будинку в Диканьці вони отримали від сусідів, навіть не бачивши власника. Так почалася їхня «диканська» глава – з тиші незнайомих вулиць та нічних переглядів мапи Deep State.

Місяць на Deep State та перші кроки

Перші тижні на новому місці Галина називає «емоційним дном». Вдень – прибирання в чужій хаті, розкладання речей, спроби обжитися. А вночі – нескінченне гортання стрічки новин: «Де лінія фронту? Чи не просунулися? Що в Дачному?».

Внутрішньою опорою стала родина – троє доньок. Саме вони підштовхнули до того, що час виходити в люди. Коли вони виїжджали з Дачного великою машиною, завантаженою речами, в глибині душі вже було розуміння: вони не просто їдуть перечекати, вони їдуть жити, бо вороття до минулого немає.

Рік дистанційного навчання в рідній школі тримав ниточку з домом, але справжнє заземлення відбулося, коли діти пішли до місцевої школи в Диканьці. Саме тоді родина Богатченків почала пускати те саме коріння.

«Ми почали почуватися місцевими, коли з нами люди стали вітатись в центрі селища, по дорозі в магазин. Для нас це було ознакою того, що ми вже стали трошки свої тут», – згадує Галина.

Хоча фізично її рідний «Лідер Хаб» залишився на Донеччині, а директорка Будинку культури зараз розвиває хаб «Щире серце» у Дніпрі, Галина не склала руки. У Диканьці якраз відкрився новий молодіжний простір, і вже за три місяці вона прийшла туди з пропозицією. Першим кроком став захід до Дня єднання у січні 2025 року.

«Я дуже вдячна місцевим, бо мене прийняли неймовірно тепло. Жодних конфліктів чи «ви тут не потрібні». Навпаки – мені допомагають з усім. Мені навіть не треба бігати селищем і збирати молодь, вони самі все організовують, аби я тільки прийшла і провела захід. Це і є справжня синергія», – розповідає Галина.

Галина з великою повагою ставиться до культурного життя Диканьки. Каже, що тут і так усе налагоджено: є спортивна школа, гуртки, активний Будинок культури. Вона не намагається вчити жити, а гармонійно вплітає свій досвід у вже наявну систему.

«Тут дуже різноманітне життя, все вже працює. Але я знаю: якщо у мене виникне якась масштабна ідея, мені дадуть простір її втілити. Тутешні люди дуже відкриті до нас і як до звичайних людей, і як до фахівців культури».

Натхненням служать і приклади колег: дівчата з іншої громади Донеччини теж релокувалися на Полтавщину і зараз успішно відкривають там нові гуртки та проводять концерти. Це ще раз доводить: професіоналізм культурних працівників Донеччини – це м’яка сила, яка лише підсилює приймаючі громади, створюючи спільне українське майбутнє.

Вареники як мова інтеграції та вузлики пам’яті

У Диканьці неможливо залишатися осторонь традицій. Якщо Полтавщина – це столиця вареників, то спільне кулінарне дійство стало для молоді Донеччини та Диканщини найкращим способом порозумітися без зайвих слів. Білі від борошна руки, зосереджене ліплення вушок та спільні обіди за великими мисками, саме у такі миті зникають статуси. Залишається лише молодь, яку об’єднує спільний побут і смак улюбленої української страви.

Проте діяльність дівчат не обмежується лише молоддю. Особливе місце в їхній роботі займають заходи для жінок. Зокрема, у хабі «З Бахмутом у серці. Полтава» Галина та Вікторія проводили зустрічі з виготовлення ляльок-мотанок саме для дорослих жінок-переселенок.

Кожен вузлик, який зав’язували учасниці під керівництвом героїнь, ставав символом стійкості та внутрішнього спокою. Для жінок, які втратили свій дім, така робота з нитками та тканиною – це тонка арт-терапія, можливість на годину-дві відволіктися від тривог і віднайти втрачену рівновагу.

«Ми бачимо, як вони розквітають під час таких занять, як починають спілкуватися та підтримувати одна одну. Це теж відновлення, але ментальне, без якого неможлива жодна відбудова стін».

Психологія майбутньої перемоги

Вікторія Богатченко, студентка-психологиня, яка активно залучена до життя приймаючої громади. Сьогодні вона поєднує навчання з роботою в Диканьці, веде активний спосіб життя та разом із Галиною організовує заходи. Для неї культура є містоком до ментального здоров’я та інструментом згуртованості. Її шлях інтеграції був непростим: дівчина болісно переживала втрату зв’язку з друзями та домом. Проте вона обрала дію замість тиші.

«Культура і творчість – це наше минуле та наше майбутнє. Наші спільні пісні, танці та вірші, які ми вчили вдома, у момент відновлення будуть підіймати наш дух. Це спогади, які були, і спогади, які ми ще обов’язково створимо разом», – переконана Вікторія.

Дівчина зізнається, що її мотивує результат, можливість бачитися зі знайомими та відчуття спільної праці заради мети. Своїм одноліткам, які теж шукають себе в нових громадах, вона радить не нервувати, не втрачати зв’язок із корінням і, попри можливі розчарування, завжди залишати місце для надії та саморозвитку.

На питання про те, яким буде її перший проєкт на рідній Донеччині після повернення додому, майбутня психологиня відповідає впевнено: це будуть заходи на емоційну підтримку та покращення психологічного стану жителів та жительок громади. Бо зцілення людей – це найперша умова відновлення регіону.

Свої серед своїх: зарядка для душі

Особливим етапом стала інтеграційна зустріч у Полтаві, організована ГО «Нова Дружківка». Для Галини та Вікторії це була не просто офіційна подія, а передусім можливість нарешті опинитися в колі земляків. Галина зізнається: ті кілька годин, проведених разом із людьми з рідного краю, стали справжньою зарядкою для душі.

«Зустріч із земляками стала неймовірною підтримкою. Коли бачиш, як молодь прагне до таких проєктів і хоче їх реалізовувати, ти просто не маєш права залишатися осторонь. Підтримувати своїх, відчувати цей зв’язок, це і є той імпульс, який дає сили рухатися далі», – ділиться Галина.

Код, що неможливо знищити

Сьогодні Галина та Вікторія Богатченко не перечікують війну в легендарній Диканьці. Вони стали живою частиною громади, довівши на власному прикладі, що професіоналізм та небайдужість людей з Донеччини – це та м’яка сила, що підсилює будь-який регіон країни.

Для Галини питання відновлення має дуже конкретний і чесний вимір. Вона переконана, що стратегії та проєкти на папері – це лише другий етап, якому має передувати велика робота.

«Ми відновимося особисто мабуть тоді, коли повернемося додому. Для мене відновлення регіону – це перш за все фізичне відновлення. Ми не можемо будувати плани на майбутнє, знаючи, що там немає жодної вцілілої будівлі, немає світла та води. Спершу треба повернути життя в стіни, а тоді вже розмовляти про інше», – твердо каже Галина.

Проте за будь-яким фізичним відновленням все одно стоїть людина. Саме тому для молодої жінки «код відновлення» – це насамперед земляки.

«Понад усе – наші люди. Тільки вони зможуть відновити та зберегти Донеччину, показавши всій Україні та всьому світу, чим насправді є наш край», – переконана вона.

Вікторія, яка дивиться на майбутнє крізь призму власного досвіду дорослішання під час війни, вбачає в цьому коді глибокий зв’язок з предками. Для неї це те, що залишається з людиною, навіть коли вона втрачає дім.

«Для мене це пам’ять про своє коріння, про свою землю і про свій дім, яка не дає забути, хто ти є насправді. Ця пам’ять і є нашою силою», – підсумовує дівчина.

Участь у проєкті «Код відновлення: молодіжний вимір Донеччини» стала для Галини та Вікторії логічним кроком, що перетворює особисту стійкість на спільну стратегію. Цей майданчик дав їм не лише можливість знову відчути плече однодумців, а й інструменти для того, щоб уже сьогодні формувати майбутнє свого регіону. Адже відновлення Донеччини починається вже зараз. Проєкт став для дівчат своєрідним мостом між «легендарною Диканькою» та «рідним Дачним», підтвердивши: де б не були люди Донеччини, вони залишаються активними творцями відродження свого краю, готуючи фундамент для повернення, де на першому місці завжди буде людина та її незламна воля.

Матеріал створено громадською організацією «Нова Дружківка» у межах проєкту «Код відновлення: молодіжний вимір Донеччини», який є частиною ініціативи «Імпульс», що реалізується за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» та Фонду Східна Європа і за фінансування Норвегії (Norad) та Швеції (Sida).

Імплементаційні партнери проєкту Управління сім’ї, молоді та масових заходів НПВ Донецької ОДА та Молодіжна рада при Донецькій ОДА.

Зміст матеріалу не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження», Фонду Східна Європа, Уряду Норвегії та Уряду Швеції.

Текст: Тетяна Крючкова.

Фото: особисті архіви Галини та Вікторії Богатченко, ГО «Нова Дружківка».