Не чекати, а діяти: як молодь Донеччини наближає відновлення рідного краю вже сьогодні

Раннє відновлення рідко починається з відбудови зруйнованих стін. Насамперед воно проростає в людях – тих, хто вже сьогодні гуртує довкола себе громаду, не боїться брати відповідальність і планує майбутнє, попри втрачене минуле.

Саме так сьогодні діють Світлана Фоменко та Ксенія Конюшок – представниці молоді Донеччини, внутрішньо переміщені особи, які стали учасницями проєкту «Код відновлення: молодіжний вимір Донеччини». Наприкінці грудня 2025 року вони долучилися до інтеграційної зустрічі молоді ВПО з Донеччини у Полтаві. Але їхня історія виходить за межі звичної розповіді про стійкість – це живий приклад того, як молодь стає справжнім амбасадором відродження просто зараз.

П’ятого березня 2022 року Світлана разом із родиною поспіхом виїжджала з села Вільне, що у Хлібодарівській громаді. Курс тримали на Полтавщину. Уже за кілька днів їхнє рідне село окупували росіяни. Тікаючи, дорослі вірили, що рятують дітей, проте згодом усвідомили: у підсумку саме діти врятували їх самих від найстрашнішого. Пізніше долетіли звістки, що окупанти першочергово вдиралися з обшуками саме до їхніх спорожнілих осель, закидаючи господарям співпрацю із ЗСУ.

«Ми ж просто працівники культури, які щиро люблять свою державу, – згадує Світлана Фоменко, директорка Вільненського сільського будинку культури та співзасновниця ГО «Час вільних». – Ми співали гімн, говорили українською і на сцені, і в побуті. Як виявилося, цього цілком достатньо, аби стати «небезпечними» для ворога».

Перші місяці на новому місці злилися в суцільний режим виживання: гарячковий пошук даху над головою, гнітюча невизначеність і постійний щем за батьками, які залишилися в окупації. Повернення до творчості давалося неймовірно важко, належало пройти майже пів року, перш ніж з’явилися сили бодай думати про роботу.

«Спершу ми були просто не здатні щось робити, – зізнається молода жінка. – Але згодом прийшло усвідомлення: якщо поставити життя «на паузу», чекаючи кращих часів, можна втратити форму. І коли настане довгоочікувана мить відновлення, ми виявимося порожніми й не готовими».

Тоді й визріло рішення: не чекати повернення додому, а розгортати діяльність там, де є можливість. Першим кроком стала участь у грантовому проєкті, а отримане фінансування дозволило придбати усе те, що залишилося вдома: колонки, мікшер, мікрофони та техніку для зйомок. З оновленою базою команда створила невелику патріотичну концертну програму «Ціль жити» й вирушила селами Полтавщини. Саме ці поїздки й виступи стали для них творчою практикою та способом знайти своє нове місце.

Не релокація, а нове дихання

Одним із таких місць стала Кошманівка. Після публікації інтерв’ю в Машівській газеті до них зателефонувала місцева жителька і запросила виступити на відкритті університету третього віку. Там команда познайомилася зі старостою села та директором місцевого Будинку культури. Згодом їх запросили на концерт і, побачивши спільний виступ Світлани, її сестри Олени та племінниці Ксенії, запропонували останній займатися танцями з підлітками. Так і з’явилася точка опори – місцевий Будинок культури, де й почала формуватися нова творча база.

Нині дівчата організовують заходи, запускають ініціативи та виступають на сцені, щоразу з гордістю наголошуючи на своєму походженні. Їхня принципова позиція – представлятися командою з Донеччини, аби власним прикладом ламати зашкарублі стереотипи про «донецьких».

Своє сьогодення вони воліють не називати сухим словом «релокація», а радше іменують повноцінним відновленням. Новий культурний простір постав винятково завдяки їхній невтомній наполегливості. Через громадську організацію «Час вільних» команда виграє гранти та крок за кроком відбудовує матеріальну базу. Для них культура – це міцний канат, що єднає з домом, це їхній тихий, але напрочуд дієвий фронт.

«Якщо у мене немає відваги взути берці й взяти до рук зброю, я зобов’язана битися там, де можу бути максимально корисною», – твердо каже Світлана.

І ці слова не розходяться з ділом. Лише протягом минулого року на благодійних концертах у селі Кошманівка вдалося зібрати понад 200 тисяч гривень для потреб військових. Саме з місцевим будинком культури переселенці зріднилися найбільше: нині тут вирує життя, працюють танцювальні та фітнес-студії, дитячі гуртки, облаштовано сучасний молодіжний простір. На майстер-класи люди записуються заздалегідь, а на жіночих тренуваннях часом ніде яблуку впасти – не вистачає спортивного інвентарю.

За два роки до танцювальних колективів долучилося близько сімдесяти місцевих дітей та підлітків, народилося п’ять нових творчих груп. Кошманівка такого раніше не бачила. Для команди з Донеччини це щирий спосіб віддячити громаді, яка прихистила їх у найтемніші часи. Світлана на практиці довела, що вдихнути нове життя в сільську культуру цілком реально, а жвава комунікація в соцмережах допомогла швидко стати своїми в місцевому інформаційному просторі.

Проте найціннішим є те, як змінилися самі люди. Батьки юних танцюристів, надихнувшись енергією переселенок, ініціювали ремонт у залі. Громада профінансувала великі дзеркала для хореографії, а одна з місцевих жительок безоплатно пошила куліси для сцени. Цей пульсуючий вплив відлунює і в глибоко особистих історіях. Якось переселенка з Харкова, рятуючись від апатії, прийшла до клубу на танці й залишилася в колективі. Після дебютного виступу вона зі сльозами на очах зізналася за лаштунками, що це буквально витягнуло її з депресії. Втративши через війну звичний ритм і точку опертя, жінка віднайшла їх у репетиціях. Нині вона танцює, співає і вже самостійно гуртує дітей, ставши надійною підтримкою для інших.

Власний приклад завжди промовляє гучніше за слова. Молоді дівчата з Донеччини адаптувалися на новому місці і стали тією іскрою, з якої розгорівся розвиток цілої громади.

Йди туди, де страшно

Той страшний день, коли довелося зачинити двері рідного дому у селі Вільне, до дрібниць пам’ятає і Ксенія Конюшок. Вона учениця та хореографиня, активно залучена до творчої діяльності команди, яка разом з іншими шукає шляхи відновлення малої батьківщини.

Дорога витискала у невідомість. Позаду залишалися друзі, знайомі до щему вулиці, улюблена сцена. Для юної дівчини саме втрата свого кола спілкування стала найболючішим ударом. Танці, якими вона жила, спершу зблякли й відійшли на другий план; на тлі розірваних соціальних зав’язків це здавалося дрібницею. Лише значно пізніше, коли в Кошманівці відновилися повноцінні репетиції, Ксенія збагнула, як сильно їй не вистачало гурту.

«Я танцювала й наодинці, але швидко зрозуміла, наскільки мені потрібна саме когорта. Це зовсім інший вимір емоцій», – пригадує вона.

Приживатися на новому місці було складно. Чужі люди, незнайома місцевість і виснажливе відчуття тимчасовості могли б зламати будь-кого, але Ксенія обрала дію. Її внутрішній компас налаштований гранично просто – йди туди, де страшно.

Саме це правило змусило її зробити перший крок назустріч новому колективу. Той дебютний день у сільському клубі вона пам’ятає майже на фізичному рівні: коли виходила з машини, від хвилювання заніміли ноги. Проте паралізуючий страх швидко розчинився у теплі прийняття. Місцеві підлітки зустріли її напрочуд відкрито, з тією щирою юнацькою енергією, що стирає будь-яку напругу краще за довгі розмови.

Так, крок за кроком, долаючи власні бар’єри, дівчина пройшла шлях глибокої інтеграції та самоорганізації. Культура стала для неї не просто рятувальним колом, що притягує одне до одного жителів Полтавщини та переселенців з Донеччини. Спільні прогони, концерти та поїздки поступово перетворилися на міцну платформу взаємної підтримки.

«Мене мотивує результат. Коли я бачу готовий танець, коли чую суму, яку ми зібрали цього разу для ЗСУ, і, звісно, коли лунають щирі оплески глядачів, я фізично відчуваю, що можу приносити реальну користь», – ділиться хореографиня.

Для Ксенії майбутнє відновлення – це насамперед безпека та світ, де більше ніколи не доведеться втікати від війни. А водночас це безцінний час для підготовки. Нині вона жадібно вбирає досвід, вчиться працювати з молоддю, плекає в собі лідерські якості. Її шлях є яскравою ілюстрацією того, як швидко молоді люди здатні єднати довкола себе людей і створювати нові точки зростання там, де ще вчора було голе поле.

Своїм одноліткам, які все ще шукають власне місце в нових громадах, вона радить одне: «Йдіть туди, де страшно. Будь-яка інтеграція – це ризик вийти із зони комфорту. Але значно страшніший ризик сидіти склавши руки. Саме у спільній дії народжується користь для громади і залізна опора для себе самого».

Донеччина як особиста відповідальність

Світлана і Ксенія – уособлення тієї генерації молоді Донеччини, в якій гіркий досвід втрати дому тісно переплівся з професійною непосидючістю та готовністю формувати майбутнє свого регіону.

Під час інтеграційної зустрічі у Полтаві вони разом з іншими щиро раділи, коли правильно відповідали на запитання у настільній грі «Код Донеччини», а після з не меншою енергією ділилися власним баченням раннього відновлення рідного регіону. Відродження Донеччини для цих дівчат – щоденна робота. Вони вчаться аналізувати суспільні потреби, грамотно планувати і формувати дієві пропозиції, бо чітко усвідомлюють, що для відновлення територій регіону знадобляться насамперед фахові, загартовані люди.

Світлана тимчасово не може працювати з дітьми у рідному селі, але вона віддає своє серце малечі на Полтавщині. Вона робить це, аби тримати професійний тонус, виховувати нових лідерів і передавати вміння гуртувати людей. Бо відбудова, в першу чергу, про тих, хто готовий взяти на себе удар у вирішальний момент.

Участь у проєкті стала для них логічним трампліном від локальних сільських ініціатив до стратегічного планування цілого регіону. Бо відновлення завжди спирається на плечі тих, хто не боїться відповідальності. Зрештою, саме так і виглядає справжній код відновлення Донеччини: це молода людина, яка навіть за сотні кілометрів від рідного порогу щодня готується до повернення. Повернення не з порожніми руками, а з багажем унікального досвіду, міцними знаннями та чітким планом дій.

Матеріал створено громадською організацією «Нова Дружківка» у межах проєкту «Код відновлення: молодіжний вимір Донеччини», який є частиною ініціативи «Імпульс», що реалізується за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» та Фонду Східна Європа і за фінансування Норвегії (Norad) та Швеції (Sida).

Імплементаційні партнери проєкту: Управління сім’ї, молоді та масових заходів НПВ Донецької ОДА та Молодіжна рада при Донецькій ОДА.

Зміст матеріалу не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження», Фонду Східна Європа, Уряду Норвегії та Уряду Швеції.

Текст: Тетяна Крючкова

Фото: особисті архіви Світлани Фоменко та Ксенії Конюшок, ГО «Нова Дружківка»