Інститути незламних: як молоді люди перевозять рідну Донеччину в рюкзаках та створюють її заново

Степ не вміє мовчати, навіть коли його перекопують снарядами. Навесні він спалахує безкрайніми полями диких півоній, а восени ковила перетворює цю землю на сріблясте море, що хвилюється під подихом вітру. Саме звідси, з цих просторів, починається те, що неможливо знищити жодним калібром – живий код Донеччини. Сьогодні вона говорить багатьма голосами своєї молоді, яка через війну змушена вкорінюватися на нових теренах, але вперто береже зв’язок із домом. Це ще один пазл великої мозаїки про тих, хто втратив дім, але не себе.

Це історія двох Сергіїв. Молодих людей, які пройшли крізь пекло оборони Маріуполя, важкі бої та виснажливий російський полон. Повернувшись, вони не взяли паузу, а майже одразу увійшли до кабінетів інституцій-переселенців. Тепер один із них тримає освітню ДНК Маріуполя у Києві, а інший розробляє безпекові алгоритми для понівеченої Очеретинської громади у Дніпрі. Ці молоді люди захищали свій край зброєю, а тепер стають творцями його раннього відновлення та рятують структури та управлінський досвід, оберігаючи рідну ідентичність там, де це зараз найважливіше.

Сергій Яровий та його Маріуполь у Києві

Якщо йти коридорами Маріупольського державного університету, який тепер облаштувався в одному з корпусів у Києві, ви не відчуєте сухої академічної прохолоди. Тут пахне живою, гарячою присутністю дому. МДУ сьогодні – це інституція-ковчег, яка перемістилася фізично, але повністю зберегла свій внутрішній устрій.

За одним із робочих столів навчально-методичного відділу працює Сергій Яровий – він лауреат престижного конкурсу «Молода людина року – 2025», ветеран і людина, чиє життя нерозривно сплетене з Маріуполем.

Срібна земля та третій дім

Сергій народився на самому краєчку Донецької області у селі Конькове, що за два кілометри від російського кордону.

«Попри таке географічне сусідство, мовою спілкування у нас завжди був переважно український суржик, більшість слів лунали саме українською, – згадує Сергій, і його очі теплішають. Уздовж села тече річка Грузький Яланчик, де пройшло все дитинство. У нас було священне джерело, куди з’їжджалися люди на Водохреще, а поруч – заповідник Хомутовський степ. Навесні там безкраї поля диких півоній, а восени ковила перетворює все на море срібла».

У 2014 році це срібло обірвалося війною. Родині Сергія довелося переїхати ближче до Маріуполя. Там хлопець закінчив 11 клас і вступив до МДУ. Громадська діяльність захопила його миттєво, і він очолив студентську раду, організовував масштабні заходи, координував молодіжний парламент при міській адміністрації та навіть брав участь у програмах обміну досвідом із американським Піттсбургом.

«Університет став для мене спочатку другим, а потім і третім домом, де я проводив майже весь свій час. Коли мені запропонували тут працювати, це було найрозумнішим рішенням поєднувати роботу й навчання в одному місці. А згодом університет перетворився на справжню родину, яка чекала мене з полону і до якої я залюбки повернувся».

Для Сергія Маріуполь – це місце, де разом зі студентами вони саджали дерева, відвідували дитячі будинки та створювали громадські формування для охорони публічного порядку разом із поліцією.

«Для мене Маріуполь став абсолютним символом незламності. Я безмежно радий, що долучився до оборони міста, попри все, що довелося пережити. Ця оборона увійде в історію як одна з найвеличніших за своїм масштабом та стійкістю. Я щодня дякую побратимам, які трималися до останнього».

Сила допомагати іншим

Російський полон став для Сергія Ярового тим досвідом, який він зміг перетворити на внутрішню опору. Замість того, щоб зупинитися, пережите спонукало його рухатися далі й допомагати тим, хто пройшов схожий шлях. Його фокус – діяльність тут і зараз.

Коли Сергія відзначили на конкурсі «Молода людина року – 2025» саме за його внесок у реінтеграцію звільнених з полону захисників, для колег це не стало несподіванкою. Його головна місія сьогодні лежить за межами стандартних посадових інструкцій навчально-методичного відділу. Сергій координує роботу ветеранського хабу МДУ.

«Найважливіша робота для мене зараз – це допомога тим, хто повертається з полону, – ділиться Сергій. – Це та сфера, де я намагаюся викладатися на максимум. Допомагаю хлопцям відновлювати документи, проходити психологічну реабілітацію, підтримую їх у процесі того, що психологи називають посттравматичним зростанням. Ми допомагаємо їм здобути освіту, знайти себе. Два роки і п’ять місяців полону залишають глибокий відбиток, його, можливо, зараз не видно зовні, але він є. І те, що я знайшов у собі сили повернутися до активного життя й допомагати іншим, мабуть, моя найбільша особиста заслуга».

МДУ в Києві сьогодні стає магнітом для розпорошеної маріупольської громади. Сюди приходять викладачі-переселенці, сюди вступають діти, які народилися в Маріуполі, але змушені вчитися в евакуації. Дивовижно, але університет починає обростати й новими студентами з інших областей України, які ніколи не бачили Приазов’я.

«Ми передаємо цим новим студентам історію Маріуполя, дух людей, які його будували й обороняли, розповідаємо, яким гарним воно було. Міста – це перш за все люди. Університет розширює маріупольську ідентичність, виносить її за межі географії. Це допомагає нам триматися і бачити, що вся наша праця не марна. Університет зберігає комʼюніті. Можна відбудувати з нуля корпуси, але людей з нуля не відтвориш. МДУ тримає всіх у контакті один з одним і фіксує історію очима тих, хто був безпосередньо там».

Сергій переконаний, що практично кожен освітній напрямок університету сьогодні заточений під майбутню відбудову. Університет комунікує з міжнародними партнерами та бізнесом, створюючи плани раннього відновлення освітньої та соціальної інфраструктури, щоб у день деокупації місту не забракло фахівців.

Сергій Можаровський та зелені фарби Очеретиного

Поки університет у Києві формує інтелектуальний каркас, у кабінетах переміщених селищних військових адміністрацій кується капітал іншого штибу – управлінський. Безпека, логістика, цивільний захист – все те, без чого жоден культурний чи освітній хаб не зможе функціонувати на звільненій землі.

Сергій Можаровський – фахівець з питань мобілізаційної роботи, цивільного захисту та взаємодії з правоохоронними органами в Очеретинській СВА. Він теж пройшов через оборону Маріуполя і ворожий полон. Сьогодні його завдання – прорахувати кожен крок повернення життя туди, де зараз гуде фронт.

Сергій народився в селищі Очеретине на Покровщині. Його спогади про дім позбавлені промислової сірості, яку часто приписують шахтарському краю.

«Уявіть собі невелике затишне селище посеред широких степів. Особливо красиво там восени, коли перед першими холодами все ніби вибухає наостанок глибокими зеленими фарбами. Очеретине – це місце моєї сили, де формувалися мої погляди, характер і ставлення до життя. Сьогодні для мене це абсолютний символ рідної землі та миру, який ми зобовʼязані повернути».

Після повернення з полону Сергій не шукав легких шляхів у тилу. На одному з ветеранських заходів представники Очеретинської громади, знаючи його досвід та залізну витримку, запропонували посаду в секторі цивільного захисту. Рішення було миттєвим: знання мають працювати на громаду.

Управління в умовах невизначеності

Щоденна робота Сергія в релокованій до Дніпра адміністрації зосереджена на координації безпекових заходів, цивільному захисті населення та постійній взаємодії з силовими структурами. Це робота на стику військової дисципліни та цивільного менеджменту.

«Під час воєнного стану вся наша діяльність спрямована на безпеку людей тут і зараз та оперативну допомогу, – пояснює Сергій. – Але управлінська робота після звільнення буде зовсім іншою. Вона зміститься в бік масштабного відновлення критичної та комунальної інфраструктури, відбудови житла та створення робочих місць. Спільними для цих двох періодів є колосальна відповідальність і робота виключно в інтересах мешканців громади».

Для Сергія Можаровського раннє відновлення – це чіткий алгоритм створення безпекових умов для повернення евакуйованих жителів.

«Найгострішими викликами на Донеччині будуть відновлення економіки та забезпечення людей житлом. Багато хто розгублений. Тому зараз я активно вкладаю в себе нові знання, займаюся професійним розвитком і зміцнюю здоров’я. Досвід служби навчив мене витривалості, вмінню діяти в команді та приймати рішення в кризових ситуаціях. У мирному житті ці навички трансформуються в управлінську стійкість».

Сергій виводить власну формулу того, чим є інституційно «готова громада»:

«Готова громада – це насамперед дієві, спроможні інституції, налагоджена система управління та залізна довіра між владою і людьми. Це коли мешканці беруть активну участь у прийнятті рішень, коли є фахові кадри, а сама громада здатна самостійно планувати свій розвиток, а не просто чекати вказівок зверху».

Зв’язок із рідним краєм Сергій тримає щохвилини через щоденну роботу, координацію з органами влади та постійне спілкування з земляками, які розсіяні по всій країні або залишилися поблизу лінії фронту.

«Мене мотивують мої рідні та абсолютна, непохитна віра в наше майбутнє», – коротко підсумовує він.

Не чекати, а будувати

Раніше вважалося, що відновлення починається після того, як замовкнуть гармати і будівельні крани заїдуть на руїни. Нові лідери Донеччини доводять зворотне: раннє відновлення – це горизонтальний зв’язок між людьми, який формується вже зараз, на базі релокованих інституцій.

«Для мене раннє відновлення – контакт між усіма нашими людьми, які виїхали, – підкреслює Сергій Яровий. – Це спільні ініціативи, обговорення, переоцінка можливостей нашого міста. Навіть у таких надважких обставинах ми маємо бачити нові горизонти й перспективи. Донеччині потрібні люди, які готові взяти на себе відповідальність і дуже тяжко працювати. Окупація несе страшні наслідки, російська армія стирає міста з лиця землі, тому наш єдиний вихід – об’єднатися вже зараз».

Коли заходить мова про молодих людей з Донецької та Луганської областей, які через війну втратили орієнтири і досі не знайшли свого місця в нових громадах, у наших героїв немає місця для зайвого драматизму чи безпорадної туги. Натомість є чітка, по-військовому перевірена порада від Сергія Можаровського:

«Головне – безперервно навчатися, розвиватися і шукати ту справу, яка дійсно надихає вас зсередини. Не чекайте ідеальних умов, здобувайте свої компетенції сьогодні».

Та головний девіз Сергія Ярового:

«Ніколи не зупинятися. Якщо ви ще не знайшли свого місця, можливо, ви просто недостатньо шукали. Так, це виснажує, це неймовірно тяжко. Але мій дідусь завжди казав мені в дитинстві: «Якщо тобі захочеться сісти і ти сядеш, потім ти захочеш лягти і ляжеш. А от потім тобі вже буде надзвичайно тяжко встати». Тому треба просто продовжувати рухатись, щось робити щодня. І в якийсь момент це потрібне місце саме знайде вас».

Невидимий каркас, який тримає дім

Поки у кабінетах і міністерствах пишуться стратегії на папері, молодь Донеччини створює свій, живий код відновлення. Код, який складається не з параграфів, а з людських доль.

Він проростає там, де в невеликих селах інші молоді люди зшивають громади через памʼять, мистецтво та мову. Він зміцнюється у затишних молодіжних просторах, де волонтерство рятує від ізоляції та повертає віру в людей. І він стає залізобетонним там, де ветерани війни оберігають університетські спільноти та прораховують алгоритми цивільної безпеки.

Усі ці зусилля – не окремі паралельні лінії, а переплетені нитки одного полотна. Коли настане час повернення, культурні діячі та митці прийдуть у безпечні, прораховані Сергієм Можаровським громади. А навчати дітей і керувати відновленими підприємствами будуть випускники університету, чию освітню ДНК та ветеранський хаб сьогодні тримає Сергій Яровий.

Матриця Донеччини – не стіни з бетону, які можна розбити зброєю. Це люди, які прямо зараз, у тимчасових кабінетах Києва чи Дніпра, наповнюють майбутні структури деокупованого сходу живим змістом, безпекою та пам’яттю. Вони і є той самий невидимий каркас, на якому тримається Донецький край.

Степ обов’язково знову зацвіте дикими півоніями. І ковила знову покриє його срібним морем. Бо люди, які тримають цей дім у своїх серцях, точно знають: якщо не зупинятися, рух уперед обов’язково поверне їх додому.

Матеріал створено громадською організацією «Нова Дружківка» у межах проєкту «Код відновлення: молодіжний вимір Донеччини», який є частиною ініціативи «Імпульс», що реалізується за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» та Фонду Східна Європа і за фінансування Норвегії (Norad) та Швеції (Sida).

Імплементаційні партнери проєкту Управління сім’ї, молоді та масових заходів НПВ Донецької ОДА та Молодіжна рада при Донецькій ОДА.

Зміст матеріалу не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження», Фонду Східна Європа, Уряду Норвегії та Уряду Швеції.

Текст: Тетяна Крючкова

Фото: особисті архіви Сергія Ярового та Сергія Можаровського