Поїхали, але повернулися на Донеччину: 5 історій про людей, які розвивають Донбас

06.01.2021

Авторка Ганна Стариченко

Розмови між студентами про небажання повертатися з великих міст назад до маленьких промислових містечок — часта історія. Життя у провінції здається монотонним, позбавленим можливостей для розвитку, роботи та цікавого відпочинку.

Я поспілкувалася з людьми, які все ж повернулися і тепер активно працюють над тим, щоб їх рідні міста розвивалися, а молодь приїздила сюди не тільки у гості.

До Дружківки повернуло кохання
Анна Павленко, 29 років, архітекторка, урбаністка


В школі мені казали, що мої погляди на майбутнє досить незвичні, бо були чітко окреслені вже десь в десятому класі. Я точно розуміла, що буду вчитися і працювати архітектором. На це мене надихнула викладачка образотворчої студії, де я займалась.

Коли я була у дев’ятому класі моя мама поїхала для пошуку роботи до Москви, у Дружківці тоді була важка ситуація з працевлаштуванням. Останні декілька років навчання в школі я жила з бабусею. Закінчила гімназію у Дружківці. Пам’ятаю, як ми з мамою купили книгу, де читали про різні інститути та правила вступу до них. Спочатку ми приїхали до найбільшого, як нам тоді здавалося, архітектурного ВНЗ Москви. Там нам якось неделікатно відповіли про те, що у нас і так є гарний інститут у Донецьку, і запитали, навіщо ми взагалі прийшли. Після цього ми приїхали до Московської державної академії архітектури. Мене зачарувало місце, атмосфера, студенти-архітектори з великими планшетами для малювання.

У 2008 була криза, і тоді було складно з фінансами, а навчання за кордоном це доволі дорого. Тоді я спробувала вступити до Харкова, але за збігом обставин оригінал мого свідоцтва про закінчення школи ненавмисно взяла жінка, що одночасно зі мною робила ксерокопії документів. Без оригіналу я не могла вступати. Його потім знайшли, але ось за такою випадковістю долі все склалося саме так, як і було у мріях про московський ВНЗ.

В академії у Москві були доволі важкі екзамени, для яких були потрібні підготовчі курси. Вчилася на них рік, після чого успішно вступила до інституту.

Мені ніколи не подобався холодний московській клімат. Я мріяла про життя у якомусь південному регіоні. Влітку я завжди поверталася до Дружківки. Але тоді, коли ситуація в Україні стала важчою я не поїхала на Донбас. Того літа подруга запропонувала мені недовго попрацювати в архітектурній компанії. Це була компанія Strelka, яка займалася перебудовою вулиць Москви до чемпіонату світу з футболу. Керівники бачили, що мені подобається робота і я працюю добре. Мене підвищували за кар’єрними сходинками. Загалом я прожила у Росії 10 років.

Взагалі, історія з поверненням у Дружківку доволі романтична. У 2017 я приїхала на весілля до своєї подруги і познайомилася зі своїм майбутнім хлопцем. Як я дізналася пізніше, він взагалі не планує виїздити жити кудись за межі України.

Коли я їхала з Дружківки, тут не було місць, у яких молодь може провести час якось окрім того, щоб розпити спиртне. Якщо казати про відкриті простори — двори, алеї, парки, то там були лише дитячі майданчики для малечі. Зараз ситуація не сказати, що сильно змінилась.

Мене завжди обурює коли в коментарях новин про зламані дитячі майданчики звинувачують підлітків. Проблема в тому, що їм насправді-то просто нікуди піти, щоб провести дозвілля на вулиці.

Наразі я займаюся урбаністикою разом з громадською організацією «Нова Дружківка». Мені, як архітекторці і мешканці міста завжди хотілося зробити класне вуличне громадське місце з благоустроєм. Це може бути сквер чи парк, площа чи алея. Це вимагає багато коштів, стільки іноземні фінансові донори зазвичай не надають. Але ж спробувати взаємодіяти з владою можна — ми спілкуємося і відкрито йдемо на діалог. Цієї осені ми робили проєкт «Від участі до дії». У ньому ми з мешканцями багатоповерхівки будували дворовий простір. Також зараз пишемо програму благоустрою для закинутого скверу «Дитячий», що знаходиться у найбільш густонаселеному районі Дружківки, залучаємо у написання студентів будівельного коледжу. Різними заходами привертаємо увагу мешканців міста до цієї території. Восени у тому ж сквері «Нова Дружківка» проводила плоггінг (збирання сміття поєднане зі спортом та змаганнями). Навесні ми хочемо провести міський пікнік у тому ж сквері.

З досвідом я зрозуміла, що дуже важливо намагатися отримати якомога більше знань там, куди ти виїздиш на навчання, робити все на повну силу и отримувати якнайбільше різноманітних навичок. Будь-яка робота будь-де може бути корисною і цікавою, якщо знайти саме своє покликання і своє місце в житті.

Маленьке місто допомогло мені знайти своє покликання
Євген Сагайдак, 33 роки, викладач дитячої студії Телебачення та преси


В мене, як і у багатьох підлітків амбіції були величезні. Поїхавши з Добропілля для вступу я обрав Київ та інститут культури і мистецтв. Для мене вибір був очевидним, бо технічні науки — не моя історія, а творчістю займався завжди.

Я навчався на менеджера культурно-дозвіллєвої діяльності. У часи студентства працював актором у фільмах, знімався в масовці телевізійних проєктів. Потім друг запропонував мені працювати разом в студії «А-медіа», яка на той час знімала серіали «Нового каналу». Я виконував роботу асистента режисера монтажу. І тоді навіть не здогадувався, що робота з у сфері медіа стане головною у моєму житті.

Постійні переїзди по орендованим квартирам вимотували мене. Одного дня прийшов до думки, що у Добропіллі є своє помешкання, а згодом знайдеться й робота. Свій переїзд до рідного міста пов’язую лише з відсутністю власного житла у Києві.

Після переїзду майже рік не було роботи, аж раптом мама зустріла знайому, яка сказала, що в ЦДЮТ шукають керівника гуртка. Сходив на співбесіду до директорки закладу, думав мене візьмуть працювати з технікою та навіть не уявляв, що доведеться працювати з дітьми. Цього я жадав якомога менше. Адже на той час знайти спільну мову з підлітками ніяк не міг. Зараз я працюю керівником студії телебачення і преси «Рожевий слон» при Центрі дитячої та юнацької творчості. Тут ми вчимо дітей та підлітків журналістиці, роботі у сфері створення медійного контенту.

Мої колеги з перших днів створили для мене сприятливі умови, а діти, які на той час відвідували студію, з перших днів стали друзями. Зараз я підтримую з ними зв’язок і зустрічаюся, коли вони повертаються у місто.

Я розумію судження про те, що у маленьких містах не багато простору для розвитку та відпочинку, проте, Добропілля особисто для мене є винятком. У місті багато людей з активною життєвою позицією, завдяки грантовим програмам вони привертають сюди міжнародних донорів. Так я був учасником багатьох заходів, що фінансуються Європейським союзом, урядом Японії та ЮНІСЕФ. Разом з подругою Яною Сергєєвою у 2017 році я став учасником міжнародного випуску дитячих новин та впродовж року ми створювали короткі сюжети про життя дітей на сході України. З того часу Яна для мене стала не просто подругою, а й колегою. Деякий час вона працювала зі мною на студії, а згодом перейшла кореспонденткою до регіонального телеканалу «Орбіта», для якого зараз ми створюємо сюжети для новинної програми.

Маленьке місто допомогло мені знайти своє покликання. Зараз не уявляю себе у якійсь іншій галузі. До того ж, завдяки компактності міста тут дуже легко працювати журналістом — свої знайомі є в кожній державній структурі.

Якщо щиро — мене насправді надихає те, що випускники студії пов’язують своє життя з тією справою, якою надихнулися саме у своєму рідному місті. Звичайно, думка про те, що успішною є та людина, яка змогла вирватися із маленького міста, має місце бути. В обласному центрі ти відчуваєш привілеї сучасного світу, чого бракує периферії. Та з тенденцією перебиратися з регіонів у мегаполіси малі населені пункти втрачають найцінніше — творчих та талановитих людей.

Повернулася, аби вдома лунала сучасна музика
Дар’я Заровна / JmDasha, 20 років, DJ


Фотограф Євген Шевцов

У Дружківці у мене було все: улюблене захоплення, багато друзів, йшла на золоту медаль у школі. Я дуже ґрунтовно займалася танцями, планувала стати хореографом, педагогом. У мене був дуже чітко окреслений план на найближче майбутнє, я збиралася закінчити одинадцять класів, і вже тоді думати про подальші плани. У це втрутилася війна і думки батьків про те, що треба бути далі від небезпеки. У Дружківці я могла себе реалізувати як танцор. Я хотіла стати педагогом у своєму рідному “Домі Піонерів”. Їхати з Малої Батьківщини у п’ятнадцять років мені було важко і дуже стресово, хоча і хотілося вчитися новому.

У Росії я навчалася у Бєлґородському державному інституті культури і мистецтв на хореографії. Перші місяці мені все подобалося: «доросле життя», ніяких обмежень від батьків, нові друзі. Але потім я відчула себе дискомфортно. Саме тоді почалися думки про те, що хочеться назад в Україну. Літом я змогла повернутися до Дружківки. Тоді виникло питання про дозвілля: що робить молодь влітку, коли приїздить з Києва, Харкова, ще звідкись додому? Збирається у дворах та розпиває спиртне. Відверто кажу, бо це ж правда. Навіть не дуже соромно про це казати, бо більше тінейджерам робити нічого. Перед тобою відкритий будь-який ларьок, АТБ зі знижками на пиво, а знижки на світле майбутнє чомусь ніде немає.

Я вже тоді думала про те, що легко зробити якийсь танцювальний флешмоб прямо на площі перед тим самим “Домом Піонерів” просто маючи музичну колонку та ініціативу.
Але далі ніж ідея нічого не йшло. Вже з часом я зрозуміла, що на те потрібен дозвіл, і багато знань з організації.

Я, насправді-то, ніколи не знаю, куди я поїду. Після Бєлґорода і чотирьох років життя там я переїхала до Харкова. Там була звичайна робота, квартира-коробка і монотонне життя… Вирішила щось змінити та піти навчатися діджеїнгу до «Культури звуку».

Але я періодами поверталася у Дружківку. Мені хотілося робити щось сучасне, музичне, класне тут, вдома. Звідси, власне, і почалось знайомство з «Shum.Rave» (серія вечірок на Донбасі, яка виникла, як протест на відсутність нічного культурного життя — ред.). Я просто написала їм у дірект інстаграму і дуже банально сказала про те, що хочу бути частиною команди. Живу за принципом: краще спробувати прямо зараз, не дивлячись на те, що буде важко, страшно чи відповідально. Мене взяли на першу вечірку Shum. Тiльки тодi я зрозуміла, наскільки це складно з боку організації. Коли ти з командою з порожнього приміщення за шість годин до початку івенту створюєш магію вечірки — це щось з області фантастики.

Чомусь такі заходи сприймаються, як «прийти не тільки заради музики». Вважають, що ми створюємо розсадник для розповсюдження та вживання наркотиків. Shum категорично проти цього. Культура музики та відпочинку на вечірці — альтернатива тому дозвіллю, яке існує само по собі у маленьких містах.

Найперші вечірки йшли в мінус. У організаторів гроші грають не першу роль. Так, це бізнес, але на даному етапі це скоріше про те, щоб прищепити цю культуру людям.

Влітку я з Shum зробила рейв-акцію «Культурі потрібен дім», щоб привернути увагу до закинутого Будинку культури у центрі Слов’янська. Будучи на сцені, я розуміла, що є прикладом. Що я привертаю увагу до соціальної проблеми своєю діяльністю, та навіть та ж сама захисна маска, яку я не знімаю впродовж виступів. Вся ця історія — вона про громадську відповідальність. Завдяки таким заходам у молоді з’являється можливість провести час більш корисно, з’являються інші горизонти для планів на майбутнє. Попит формує пропозицію. Через це і Shum існує і саме через це він потрібен людям.

Робити все для того, щоб добре було там, де ти є зараз
Оксана Деркач, 36 років, фітнес-тренерка


Я родом з Дружківки. Люблю це місто всією душею. Навчалася в інституті у Харкові. Але це історія про вибір, який батьки, звісно, хоч і з найкращих спонукань, але зробили за мене. Якщо згадувати цей переїзд — він був дуже сумним.

У 17 років я не зовсім розуміла що робити з майбутнім. Я мріяла про те, щоб бути хореографом, про те, що хочу викладати танці у Дружківському будинку творчості. Переїхавши до Харкова я змирилася з тим рішенням, що обрали батьки. Вивчилась на юриста в академії Ярослава Мудрого. У мене ніколи не було мрій про те, що щоб залишатися у великому місті. Кожного разу приїзд додому з якоїсь подорожі викликає у мене дитячій захват і заспокоєння. Є зігріваюче відчуття, що я вдома.

Коли у нас з чоловіком з’явилася дитина, я зрозуміла, що треба повертатися додому. Дружківка не просто місто, це — місце моєї душі. Знайомі тоді казали мені, що для мого сина буде краще жити у великому місті, бо це більші можливості для розвитку і навчання. Зараз йому 18, він студент. Ми спілкувалися з ним з цього приводу, і мені насправді-то приємно, що він мене розуміє, що власний вибір у вирішенні питання про своє майбутнє дуже важливий.

Декілька років я займалась діяльністю в благодійній організації «Долоньки». Основна допомога була направлена на дитбудинок у Краматорську, у якому перебувають діти, які очікують рішення суду щодо справ по їхнім батькам. Мене до глибини душі вразили діти і те, життя, яким вони живуть. Декілька років ми допомагали їм, шукали і знаходили іноземні інвестиції, тоді їх надходило дуже багато, діти дійсно були забезпечені не тільки найнеобхіднішим. На жаль, організація перестала працювати через причини, що не залежали від нас…

Доля пізніше звела мене з місцем, де я колись мріяла працювати хореографом, але трохи в іншому форматі. Зараз я працюю фітнес-тренеркою у дитячо-юнацькій спортивній школі. Це сусідня до будинку творчості споруда. Я пройшла шлях роботи у юриспруденції довжиною в 12 років, це була робота у міському суді. Зараз я займаюся кардинально іншою роботою. Справжньою роботою за покликанням.

У моєму житті сталася автомобільна аварія, після якої йшла реабілітація. До цього я готувалася до марафону, пробігла півмарафон, з великим захопленням займалась спортом. Одного дня моя сестра попросила мене позайматися спортом і потренувати її і подругу на стадіоні. Мені тоді було дійсно важко щось робити, але після кожної вправи ставало легше, я насправді відчувала себе краще. Спочатку я тренувала двох дівчат. Потім матусі, які гуляли з колясками на стадіоні, теж спитали чи можна приєднатися. Сарафанним радіо сформувалася група. Наставала осінь, треба було місце для занять. Власник фітнес-залу у Дружківці запропонував своє приміщення під групу, яку я тренувала. Там вже потрібні були абонементи і платна складова. Всі дівчата погодилися на це, а кількість людей, які хотіли тренуватися тільки зростала. Зараз у мене свій зал «Мілітарі», я треную трохи більше ніж 200 спортсменів. Я маю велику команду людей, які прагнуть працювати над собою. З вдосконалення себе починається покращення всього навкруги.

Мені дуже хочеться щоб молодь, яка виїздить з міста пам’ятала, що їх буде не вистачати. Я на власному прикладі знаю, що починаючи з малого, примножуючи, можна досягти висот. Треба не шукати місце «де добре», треба робити все для того, щоб добре було там, де ти є зараз.

Якщо я не зроблю Дружківку кращою, то хто зробить це за мене?
Павло Островський, 29 років, громадський та політичний діяч


Я би описав себе, як «небайдужий громадянин» або «людина з загостреним відчуттям справедливості». Іноді зупиняв себе на думці, що не можу не реагувати там, де мої знання можуть бути корисними.

Більшу частину свого життя я мешкав у Донецьку, але кожні вихідні ми з мамою приїздили до Дружківки. Саме її я можу назвати містом дитинства. Я закінчив школу і бакалаврат у Донецьку, а вже на магістра я вчився у Львові. Хоча спочатку я приїхав туди просто як турист. Львів перевершив всі мої очікування, а для себе тоді я зрозумів, що хочу рівня вищого, ніж Донецький національний університет. Захотілося змінити середовище, тому я вступив і вивчився у Львівському університеті імені Франка. На канікулах я продовжував приїздити до Дружківки.

Мене завжди турбували проблеми міста, особливо це стало очевидним коли я прочитав абсолютно хамське інтерв’ю директора Дружківського водоканалу. Там він казав про відключення води, про те, що з ситуацією нічого не можна зробити і про те, що підприємству абсолютно все одно на користувачів і їх скарги. Самі факти того інтерв’ю і водопостачання по 4 години на день мене обурювали . Для мене це було вагомою причиною для протесту. Я розумів що треба виходити з цим під міську раду, не можна мовчати і зробити вигляд, що все “окей”.

У Києві я працював у «Prozorro», був помічником депутата Київради, там і зрозумів принцип функціонування самоврядування на прикладі найбільшої міської ради країни. У Дружківці мешканці можуть десятиліттями листуватися з владою, а відповідь разом з “рішенням” отримати лише на папері. Я борюся за те, щоб у моєму рідному місті з думкою людей рахувалися, щоб громада стала суб’єктом місцевої політики.

Зараз я працюю у секретаріаті партії «Голос», як координатор депутатів, обраних у місцеві ради. Зараз я навпіл живу між Києвом і Дружківкою, але кількість часу, проведеного на Донбасі дедалі збільшується.

І Львів, і Донецьк, і Київ мають свій шарм, я їх по-різному сильно люблю, але як би це смішно не звучало мене завжди з магнитизмом манила Дружківка. Молоді родом з маленьких містечок треба шукати точки зростання, подивитися, як підіймаються інші маленькі, але успішні міста. Можливо, ви можете організувати спільноту однодумців і стати тим самим каталізатором змін у власному місті.

Мені прикро бачити, що Дрогобичу і Тростянцю, наприклад, вдається бути містом, куди хочеться повертатися, а Дружківці — ні. Мені хочеться зробити свій маленький внесок, бо участь кожного може змінити місто на краще. Я це знаю. Я не бачу принципової різниці між тим же Тростянцем і Дружківкою. Якщо я не зроблю її кращою, то хто зробить це за мене?

Матеріал підготовлений в межах навчально-освітнього проєкту «Регіональна мережа журналістів за сталий розвиток на Донбасі» від Академії Української преси.
Ментор Ілля Суздалєв.